Добірка казок В.О.Сухомлинського

Півень

Ходить півень-молодець, на голові гребінець. Ніс гос­тренький хоч куда, а під носом борода. Ніс у півня до­лотцем, хвіст у півня колісцем. На хвості має узори, а на ногах у нього шпори. Шпорами півень порох розгрібає, курей з курятками скликає:

— Курочки-хазяйки! Пістренькі, рябенькі, чорненькі, біленькі кудкудакочки! Збирайтеся з курятками, куроч­ками і півнятками! Я вам зернятко знайшов! Ось яка моя любов.

Кури з курятками збирались, розкудкудакались, по­сварилися і зернятком не поділилися.

Півень-когутик непорядку не любить, зараз рідню помирив: цю за хвіст, ту за дзьоб, сам зернятко вхопив, з'їв, на пліт підлетів, крилами замахав, на все село закричав: "Ку-ку-рі-ку-у!"

Який музика Цвіркун

У високому зеленому просі жив Цвіркун. А як тільки сонеч­ко зайде — Цвіркун вилазить на високе стебло. Сяде на зеле­ному листку. Перед ним просо, як ліс. Сяде і настроює свою скрипку. Бо Цвіркун — ой який музика! У нього співуча скри­почка.

Доторкнеться Цвіркун смич­ком — бринить дивна, чарівна музика. Слухають ту музику де­рева і квіти. Слухають зайчики й мишенята. Слухає увесь степ.

Вранці на пасіці

Був сонячний весняний ранок. З вулика вилетіла бджілка. Покружляла над пасікою та й понеслася вгору. Дивиться — на землі щось біліє. Спустилася — а то яб­луня цвіте. Знайшла найпахучішу квітку, сіла на її пелюст­ки та й п'є солодкий сік. Напилася ще й діткам своїм набрала. Знову піднялася, полинула. Летить над лугом, аж бачить: на зеленому килимі багато золотих сонечок. Спустилася бджілка. Перед нею — цвіте кульбаба. Квітки великі, пахучі. Знайшла бджілка найпахучішу квітку. Сіла на золоте сонечко. І набрала багато-багато меду.

Повернулася бджілка додому. Віднесла мед у вулик, вилила в мисочки маленькі. Та й полетіла до подружки своєї. Розповіла їй про яблуню, про кульбабу. Та й по­летіли вони разом.

А сонце світило над усім світом. Воно гріло і яблуню, і зелений луг, і ставок. І бджоли радісно співали, бо є сонце. І золоті сонечка квітів.

Тополі в степу над шляхом

У степу над шляхом ростуть три тополі. Одна висока стара і дві молоді гнучкі. Розповіла мені бабуся: це тут колись росла тільки одна тополя — оця велика. Сумно стало їй одній край дороги. Якось ішов дорогою мандрівник та й сів спочити під тополею. Вона й про­сить його: "Чоловіче добрий, відріж од мене дві гілочки, посади їх поряд. Хай виростуть біля мене дві тополь­ки— мені радість буде".

Відрізав добрий чоловік дві маленькі гілочки, поса­див їх ще й полив. Зазеленіли вони, стали молоденьки­ми тополинками. Поливають їх рясні дощі, гойдає вітер. Радісно стало старій зі своїми дочками.

Шелестять тихо три тополі. Про щось гомонять. Ма­буть, про те, як сумно жити одному і як добре жити в гурті.

Як здивувався Мукро

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, по­клавши голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.

На подвір'ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплю­щив очі — курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на кур­ча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється?

Як ти дума­єш, що зро­бить котик?

Велике й мале

У корови Лиски народилося телятко. Воно ще малень­ке. Але вже вибрикує. Припало до матері, напилося молока — захотілося йому погуляти.

Пішло подвір'ям, дивиться — сидить маленьке звірят­ко. Доторкнулося телятко писком до маленького звірятка, а на ньому пух м'якенький, ще м'якший, ніж материне вим'я.

Маленьке звірятко дивиться на величезного звіра — на теля, саме примружилось і сидить собі тихо-тихо. — Хто ти? — питає телятко.

- Я стара кролиця, — відповідає маленьке звірятко.

- Невже ти стара кролиця? — дивується телятко. — Отже, у тебе й дітки є.

- Є в мене маленькі дітки-кроленята. А ти хто?

- Я маленьке телятко, — відповідає телятко. — Я тіль­ки-но народилось.

Квітка сонця

На високому стеблі — велика квітка із золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому й називають квітку со­няшником.

Спить уночі соняшник, схиливши зо­лоті пелюстки. Та як тільки сходить ра­нкова зоря, пелюстки тремтять. То со­няшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилось із-за обрію. Соняш­ник повертає до нього свою золоту го­лівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє, вітає його:

— Добрий день, сонечку, я так дов­го чекав тебе!

Сонце піднімається все вище й вище, пливе по небу. І соняшник повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соня­шник востаннє усміхається його золотому промінню.

Хризантема і Цибулина

Неподалік від хати виросла Хризантема. Під кінець літа вона розквітла ніжно-рожевим цвітом. Хризантема милувалася собою. її квіти шепотіли: "Які ж ми гарні!".

А поряд із Хризантемою росла Цибуля. Звичайна ріп­часта Цибуля. її зелена стеблина вже зів'яла. А від спі­лої цибулини йшов міцний цибулиний дух. Хризантема зморщила ніс і каже Цибулі:

— Як неприємно від тебе пахне! Дивуюсь, для чого люди садять таку рослину. Мабуть, для того, щоб відга­няти бліх.

Цибуля промовчала. Поряд із Хризантемою вона ви­давалась простачкою.

Пополудні з хати вийшла Жінка і попрямувала до Хри­зантеми. Квітка затамувала подих. Звісно, Жінка зараз скаже: "Які чудові квіти ці хризантеми!".

Жінка підійшла ближче, промовила:

"Які прекрасні квіти ці хризантеми".

Хризантема мліла від задоволення. Жінка схилилась, вирвала Цибулю і, замилована, сказала:

— Яка прекрасна Цибулина!

Хризантема здивувалась. Вона подумала: "Невже й Цибулина може бути прекрасною?"

Пихата жаба

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб'ячий рід".

Довго вчила­ся вона співати по-журавлино­му і таки навчи­лась. Розмовля­ють з нею по жаб'ячому, а вона мов не ро­зуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:

— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмов­ляти по-жаб'ячому?

Жаба задерла голову й каже:

— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

Як хлопчик хотів приголубити сніжинку

З неба летіла на землю сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка. Хлопчик думав: ось впаде під ноги, і її затопчуть.

Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простяг долоню. Він захотів при­голубити сніжинку. А вона впала на теплу, добру руку хлопчика й розтанула. Хлопчик з жалем дивиться на руку. На долоні блищить крапелька, мов сльозинка.

Краплина роси

Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.

— Як я тут опинилася? — здивувалась Краплина. — Увечері я була високо в небі і захотілося їй знову в небо. Пригріло Сонце. Випарувалась Крап­лина, піднялась високо-високо у бла­китне небо, до самого Сонечка. А там — тисячі інших краплинок.

Зібралися всі в чорну хмару й за­тулили Сонце.

— Чого це ви заховали мене від людей? — розгнівалося Сонечко. І послало на хма­ру вогненну стрілу. Вдари­ла вогненна стріла, за­гримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипа­лась. Пішов дощ. Упала Краплина на Землю.

— Дякую тобі, Крапли­но, — промовила Земля. — Я так скучила за тобою.

Пташина комора

Восени в степу не змовкало пташине щебетання. Пташки злітались на скошене поле, дзьобали зернятка. А на узліссі стояла Горобина, рясно обліплена червони­ми гронами. Стоїть Горобина й дивується: чому до неї не летять птахи. Питається вона у Дрозда:

- Дрозде, чого ти не покуштуєш моїх ягід?

- Почекай, Горобинонько, вони знадобляться у тяж­ку годину. На твоїх гілках — наша пташина комора.

Випав сніг. Білим килимом вкрились поля. Занесло кучугурами висохлу траву. І вдень, і вночі співає свою журливу пісню холодний вітер.

Рано-пораненьку прокинулась Горобина від пташино­го щебетання. Бачить — налетіли на неї дрозди й дятли.

— От і пташина комора знадобилася, — защебетав Дрозд — Пригощай нас, Горобинонько, своїми ягодами.

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання де­рев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні за­шепотять.

Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до осені. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її кра­сою. Запам'ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок його й пожовтів.

А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — роже­вий і ласкавий. А цей — як вечірня заграва на вітряний день. На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз при­снилося кленові її крило.

Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче бояли­ся потривожити чарівний сон клена.

Дід Осінник

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі й сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню — курли-курли — підво­диться й каже:

— Прийшла моя годи­на. Відлітають до теп­лого краю журавлі.

Виходить з лісу дід Осінник — сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, при­хиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його бо­рода росте, розвіва­ється за вітром. Ось вона вже простяг-лась луками. Посірі­ли луки.

— Осінній туман, — кажуть люди.

І не здогадують­ся, що це ж борода діда Осінника.

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені близнята Оля й Ніна гуляли в яблунево­му саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де лиши­лись на деревах пожовклі листки.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна скрикнули від радості:

-Як воно й досі не впало? — здивувалася Оля.

-Зараз ми його зірвемо, — каже Ніна.

І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилася признатись і сказала сестрі:

— Ні, хай тобі буде яблучко, Ніно...

А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона со­ромилася признатись і сказала:

— Ні, хай тобі буде яблучко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їх обох осяяла думка:

— Віддамо яблуко мамі.

Побігли вони до мами зворушені, схвильовані. Відда­ли їй рожеве яблуко.

У маминих очах засяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по по­ловинці.

Флейта і Вітер

У саду на лавці сидів Музикант. Він грав на флейті. До його чудової пісні прислухалися і пташки, і дерева, і квіти. Навіть Вітер приліг під кущем і з подивом слухав гру на флейті. Грав Музикант про сонце в голубому небі, про біленьку хмаринку, про сіреньку пташку — жайво­ронка і про щасливі дитячі очі.

Замовкла пісня, поклав Музикант флейту на лавку й пішов з хати. Підвівся Вітер з-під куща, прилетів до флей­ти та й подув з усієї сили.

Загула флейта, мов осіння негода під стріхою. Подув Вітер ще дужче, а флейта не грає — гуде та й гуде.

"Чому ж це так? — думає Вітер. — Я залюбки можу вирвати дуба з корінням, скинути дах з хатини. Чого ж флейта не підкоряється мені, не грає?"

Скрипка і Місячний Промінь

Удень на Скріпці грав Музикант. А як зайшло сонце, він повісив її на стіні й пішов собі. Висить Скрипка, мов­чить, чекає ранку.

Уночі кімнату освітив Місячний Промінь. І заблищали струни. Місячний Промінь питає пошепки:

- Ти Скрипка?

- Так, я Скрипка, — відповіла гордо. Вона була самолюбна.

- Це про тебе ото балакають, що ти чудово граєш? Це ти примушуєш людей зупинятися й вслухатися в ча­рівні звуки твоєї музики?

- Так, це я, — загордилася Скрипка.

- Заграй, будь ласка, я хочу послухати.

Але Скрипка сама не могла грати. Вона мовчала. Настала друга ніч. Місячний Промінь знов освітив Скрипку. І питає:

- Чого ж ти не граєш?

- Бо Музикант увечері йде додому, а приходить лише вранці.

- А хто це такий — Музикант? — питає Місячний Промінь.

- Ну, Людина...

- То не ти граєш? Грає Людина?

Скрипка нічого не відповіла. Найтовща її струна тихенько застогнала.

Як їжачиха приголубила своїх дітей

У їжачихи було двоє їжаченят. Мов клубочки, круглень­кі, з маленькими голочками. Одного разу покотилися клубочки поживи шукати. Котяться садом, котяться го­родом, аж бачать — зайчик. їсть солодку морквину. І їжаченятам захотілося морквини покуштувати. Ледь ви­сунули маленькі голівки, а зайчик як крикне:

- Геть звідси, гидкі, колючі! Прикотилися клубочки до матусі, плачуть.

- Чого ви плачете, діти? — питає мати.

- Зайчик он каже, що ми гидкі, колючі, — плачуть їжаченята.

Їжачиха пригорнула маленьких, приголубила:

— Та хіба ж ви колючі, дітки мої ріднесенькі, — заспо­коює вона. — Волоссячко у вас м'яке, як льон. Та ви ж пухкенькі, мов подушечки...

Лев і Миша

Пішов раз Лев на полювання і зустрів Мишку. Хотів її з'їсти, вже й лапою притиснув. А мишка й каже йому:

- Ой Леве, могутній володарю! Не їж мене, змилуй­ся, я тобі за це в пригоді стану.

Засміявся Лев:

- Ти мені в пригоді станеш? Якась нещасна мишка мені, цареві над звірами, в пригоді можеш стати? В якій же це пригоді?

- А хто може теє знати, — каже Мишка, — тільки бла­гаю тебе — зглянься наді мною!

І Лев відпустив Мишку. Подякувала вона й побігла швиденько до своєї нірки.

Коли, за якимсь часом, попався Лев у тенета. Б'ється, сердешний, борсається в тенетах, а нічого не зробить — ще більше заплутавсь у сітці. Аж де не взялась Мишка — одну петельку перегризла, другу... Як заходилась, то таку дірку в тенетах зробила, що Лев і виліз! Тоді Мишка й каже:

- А що, бачиш, і я, малень­ка мишка, тобі в пригоді стала!

- Бачу, — відповідає Лев. — Віддячила ти мені й навчила мене. Спасибі тобі!

Оcінь принесла золотисті стрічки

оповідання

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.
Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце.
Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.