Великий науковий, культурний, промисловий і транспортний осередок України, був третім індустріальним центром у СРСР після Москви та Ленінграда. 60 науково-дослідних інститутів, 30 вищих навчальних закладів, 8 музеїв, міська картинна галерея, 7 державних театрів і десятки недержавних, 80 бібліотек.

На місці Харкова знаходилося стародавнє місто Донець, ще за часів Київської Русі. Назва міста походить, ймовірно, від річки Харків («Хар-Кобе»). Інші версії — від засновника поселення хутора Харкова козака Харитона (Харька). Ще одна версія — від козака Івана Каркача (Харкача). Половецька версія — від половецького міста Шарукань (Харукань).

За козацьких часів Харків стає центром Харківського слобідського козацького полку. Місто мало фортецю із вежами та підземними ходами. Харківськими полковниками були Донці. У 1670-х pp. фортеця занепала і почала називатися Старим містом, а острогом звалося нове укріплення, побудоване за воєводи Сухотіна. Харків збільшувався навколо фортеці, а його міська територія на початку 18 ст. поширювалася за pp. Лопань і Харків. 1724 року Харків уже нараховував 61 вулицю і 1300 дворів.

1726 р. білгородський єпископ Є. Тихорський перетворив монастирську школу в Харкові на колеґію, яка до заснування Харківського Університету була найвідомішим навчальним закладом Слобожанщини; одночасно поставали початкові і сер. школи.

1732 року була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований 1659–1660, Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. 1732 року він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому ч. 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень. Бувши полковим містом, Харків став адміністративним осередком; тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. У 1780–1796 роках Харків був центром Харківського намісництва Російської імперії. Під наглядом губернатора і намісника Харків поступово розбудовувався.

Важливою подією в історії Харкова було заснування у 1805-у році Харківського університету, що надало потужний поштовх для перетворення провінційного міста із населенням близько 10 тис. осіб на важливий освітній та науковий центр сходу України. Невпинно зростало ч. населення X., з 1800 до 1917 воно збільшилося в 30 разів.

У 1820-их pp. Харків був поважним осередком укр. культ. відродження (Харківська школа романтиків); тут появилися перші видання з мовознавства, етнографії, історії, літературні твори народною мовою. 1812 почав виходити перший пресовий орган в Україні під Росією, «Харьковскій Еженед?льникъ».

17 квітня 1872 в перший день Великодня, на Михайлівській площі Харкова відбулися масові заворушення, викликані невдалими розпорядженнями пристава 2-ї ділянки м. Харкова Шмельова. Він, щоб втихомирити натовп п'яних людей, наказав їздити по площі пожежному обозу. А від отриманих ударів померло кілька людей. Заворушення вляглися тільки через три дні, за активної участі архієпископа і губернатора. На згадку про цю подію на Михайлівській площі в 1899 р. було закладено будівлю судових установлень, яку відкрили у вересні 1902 р.

Влада у Харкові під час революції була в руках Тимчасового уряду та демократичних установ — губ. комісара, міськ. думи, земств. У двох перших універсалах Укр. Центральної Ради не говорилося ясно, чи її автономна влада поширюється й на Харків, 3 універсал поширив її формально і на Харківщину без визначення кордонів. У Харкові перебували й українізовані полки. Але близькість Росії, у якій владу перебрали більшовики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабість поміркованих укр. і рос. сил вирішили долю Харкова. Вже з кінця листопада 1917 до Харкова прибули червоноґвардійці з Росії та збольшевизовані матроси з Прибалтики. Після Берестейського миру нім. армія й укр. війська (серед ін. запор. полк під проводом П. Болбочана) 19. 4. 1918 звільнили X. від більшовиків.

У листопаді 1918 короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3.1.1919 місто знов опанували більшовики, і тут діяв сов. уряд України до 25.6, коли місто зайняли рос. білі війська ген. А. Денікіна, які перебували тут до 11.12.1919. Після перемоги червоних над Денікіном до X. повернувся третій укр. сов. уряд, і Харків став столицею УССР. Факт того, що Харків був столицею України, помітно позначився на українізації міста. Щойно розгром української культури в 1930-их pp., голод, чистки і перенесення столиці до Києва (1934) змінили становище Харкова, і він значно втратив з свого укр. характеру кін. 20-их — поч. 30-их pp.

Художній Музей. Працювали видавництва: Держ. Видавництво України, «Пролетарій», «Радянський селянин», кооперативні видавництва «Книгоспілка» і «Рух» (згодом ліквідовані). 1930–1934 збудовано кол. будинок проектів (нині університетський) та кол. будинок кооперації. Тоді ж збудовано нові та реконструйовано ряд старих зав.; закладено житлові комплекси «Новий побут», «Червоний промінь» і студентське м-ко. Тоді ж таки продовжено трамвайні лінії, впроваджено автобуси і тролейбуси. Після відбудови зруйнованої не так за війни, як за революції промисловості почалася прискорена індустріалізація Харкова. 1931 дав першу продукцію Харківський тракторний зав., згодом верстатобудів. (1933), турбінний (1934) та ін. Збільшили продукцію довоєнні: електромех., металообробний, траспортного машинобудування та ін. зав. 1930 почала діяти Харківська районна електростанція, що давала електроенергію підприємствам м. Одночасно з новими забудовами Харкова руйновано також іст.-культ. споруди. У 1930-их pp. зруйновано Миколаївський собор (УАПЦ), церкви — Мироносицьку, Дмитріївську та Різдва Христового (церква-фортеця з козачих часів) та ін.

У 1940-му році кількість промислових підприємств у місті досягла 200, обсяг продукції зріс порівняно з 1913 р. в 12 разів. У місті було 36 вищих навчальних закладів зі 42 тис. студентів, 41 технікум з 14 тис. учнів, 138 шкіл на 96 тис. школярів, 14 театрів, 60 клубів, 304 бібліотеки, побудовано 2 млн м? житла. У 1940 у місті було 14 театрів, у тому числі кілька аматорських. Населення Харкова у 1939 р. становило 833 000 осіб. У 1933–1934 рр. були побудовані будинок проектів, будинок кооперації, закладено соцміста «Новий побут», «Червоний промінь» і студентське містечко. Одночасно за радянських часів було зруйновано Миколаївський собор (УАПЦ), церкви — Мироносицьку, Дмитріївську та Різдва Христового та ін.

Німецька армійська група генерала К. Р. Рундштедта вступила до Харкова 25.10.1941. Упродовж 22-місячної окупації Харкова німцями цивільне життя не унормувалося, населення терпіло від голоду і холоду; число мешканців Харкова зменшилося до 160 000.

На відміну від інших захоплених українських міст, де владу було передано цивільним органам, у прифронтовому Харкові для керування захопленою територією створювались спеціальні органи військового управління. У руках бойових частин був повний контроль над містом. Організація військового управління здійснювалась на основі загальних принципів і набутого під час війни досвіду. Ще напередодні захоплення міста було видано наказ про створення міської комендатури на чолі з генералом Ервіном Фіровим. Велику роль грала так звана фельдкомендатура, в обов'язки якої входило якнайскоріше замирення населення міста, створення української допоміжної поліції, підтримання порядку в місті, організація розселення офіцерів і солдат, створення і контроль над діяльністю концентраційних таборів.

Вулиця Свердлова, жовтень 1941 року, перші дні німецької влади.

В Харкові, як і в інших містах, були сили, які боролися проти окупантів. В першу чергу до них відносилась Організація українських націоналістів. У грудні 1941 р. українська поліція спромоглась організувати декілька маршів по місту з оркестром і виконанням націоналістичних пісень. У цих умовах центрами життя населення Харкова стали 14 ринків — Благовіщеньский, Кінний, Рибний, Холодногірський, Сумський, Журавлівський, Павлівський та інші. Торгівлі за гроші тут спочатку взагалі не було, повсюдно панував бартер: міняли майже все у найнесподіваніших комбінаціях.

За даними вже згаданої обов'язкової реєстрації населення, у спеціальні «жовті» списки було занесено 10271 чоловік єврейської національності, серед яких понад 75% складали жінки, старі і діти. 14 грудня 1941 р. було видано наказ, згідно з яким усе єврейське населення міста в дводенний строк повинно було переселитись на окраїну міста, в бараки верстатобудівного заводу. 26 грудня німці оголосили запис для бажаючих поїхати до Полтави, Ромен і Кременчука; при цьому не дозволялось брати з собою особисті речі. Протягом кількох днів частина євреїв на цих автомашинах, частина євреїв пішки пригнали до Дробицького Яру, де всі вони були розстріляні.

Перший радянський наступ на Харків відбувся у лютому 1943, і місто було короткий час у сов. руках. Під час нової німецької окупації міським головою спочатку був відомий хімік П. Козакевич, але вже за короткий час влада перейшла до військової адміністрації, багато жителів було виселено. Остаточно війська генерала І. Конєва здобули Харків 23.8.1943.

Відбудова знищеного Харкова почалася ще за війни і тривала за наступних років, одночасно з реконструкцією й розростанням міста. Відбудовано ряд заводів, стали до ладу нові. Відновлено і поширено житловий фонд побудовою нових кварталів (Салтівка, Павлове Поле, Рогань, Олексіївка, Холодна Гора, Червона Баварія). За повоєнного часу покращав благоустрій міста: розпочато газифікацію приватних помешкань (проведено газ з Шебелинки), прокладено новий водогін з Краснопавлівки, збільшено трамвайні (тепер 33) маршрути, тролейбусні (36) і автобусні лінії (понад 50); річки змеліоровані. 1975 відкрито, метрополітен (1978 розпочато другу лінію) довжиною 18 км з 13 станціями (заплановано 3 лінії, разом 43 станції). Поширено торгівельну мережу, освітні заклади та установи охорони здоров'я: відкрито кілька санаторіїв, будинків відпочинку в околицях Харкова. 1976 у Харкові діяло 70 лікарень з близько 60000 ліжок; лікарів — близько 7 000.

(Матеріал взятий з Вікіпедії)